Китай планує побудувати “велику приливну стіну”

Приливна енергетика – це добре. Немає потреби затоплювати великі ділянки сільськогосподарських земель, когось переселяти, та й взагалі екопроблем менше, ніж від ГЕС; греблі енергетично малоємкі, енергорентабельність через це надзвичайно висока, і так далі. Саме тому сьогоднішнім лідером в приливній енергетиці є Південна Корея – країна, населення якої схильне до рішучих кроків, якщо справа стосується нових технологій.

Приливні турбіни будуть розміщені в невисокій греблі, що не досягає поверхні води.

Одне погано: як і все хороше, місця для її пристрою в дефіциті; тут потрібен високий прилив, який є у тій же Південні Кореї, але чи багато таких локацій по всьому іншому світу? До того ж найкращі райони такого роду знаходяться в Росії, тобто в осяжному майбутньому принципово приречені на животіння в силу відомих концепцій сусідньої держави щодо енергетики.
Тому тим країнам, де припливи не так високі, але яким дуже хочеться отримувати дешеву електроенергію порівняно чистим способом, доводиться крутитися вужем на сковорідці, щоб при об’єктивному відсутності ресурсів домогтися свого.
Ось і КНР планує створення найбільшого приливного проекту такого роду, загальна вартість якого може досягти $30 млрд, тобто в півтора рази перевищити ціну циклопічної ГЕС «Три ущелини».
За що такі гроші? Проект являє собою не класичну греблю ПЕС кшталт «Ла Ранс» або південнокорейської Сіхвінскої, а «динамічну стіну» (у формі літери «Т») приливних електрогенераторів з викривленими лопатями, форма яких дозволить рибі безболісно долати турбіни ціною невеликого зниження ККД. Оскільки до поверхні краю міні-греблі не дістануть, вільна міграція морських організмів буде порушена відносно слабко. Що для КНР ще важливіше, така «Т» дозволить використовувати приливні течії там, де рівень висоти припливів занадто низький для нормальних ПЕС і де будівництво останніх економічно не виправдане.
«Стіну» збираються направити від берега Жовтого моря на схід – приблизно за тими широтами, що розділяють КНДР і Південну Корею. Далеко в море вона роздвоїться, причому обидва відгалуження підуть не перпендикулярно береговій смузі, а паралельно їй, утворюючи букву «Т». Цікаво, що станція зможе використовувати як приливні течії, так і прибережні донні, характерні для окремих районів Жовтого моря. Ідея в тому, що відсутність суцільної греблі, що досягає поверхні води, має знизити капвкладення при будівництві, уникнути перешкод судноплавству і морській фауні.
Однак, скажете ви, невже $30 млрд – це низькі капвкладення? На жаль, конкретна інформація про проект поки мізерна, і встановлена ​​потужність такої 35-кілометрової приливної «Т» абсолютно неясна, хоча технологічні партнери з Нідерландів, включаючи як урядові структури, так і консорціум приватних компаній, вже назвали приблизні оцінки виробітку. Вони заявляють, що «велика стіна» дасть стільки ж електрики, скільки дві з половиною великі АЕС. Враховуючи розкид потужностей великих АЕС по всьому світу, це скоріше пазл, ніж цінні відомості. Але дещо все ж зрозуміло: так, вироблення не перевищить 100 млрд кВт•год, а може, і зовсім залишиться в районі 80 млрд. І це значить, що вона буде близька вищезгаданої ГЕС «Три ущелини» з її 100 млрд кВт•год, що, для порівняння, значно більше річного виробництва всіх електростанцій Казахстану і трохи менше, ніж у В’єтнаму чи Нідерландів.
У цьому сенсі оптимізм західних партнерів КНР за проектом, здавалося б, не дуже ясний. У найближчих планах Китаю – зведення на Тибеті ГЕС «Цангму» (510 МВт), «Моту» (38 ГВт) і «Дадукія» (42 ГВт). Дві останні вдвічі потужніші нинішнього світового чемпіона – «Трьох ущелин». Ясно, що їх вироблення в сумі як мінімум вчетверо перевершить «велику приливну стіну» Жовтого моря і, як і всі гребельні електростанції, вийде дешевше на одиницю потужності, ніж не маюча суцільної греблі «стіна». Навіщо китайцям на такому тлі неперевірені приливні інновації?

Вгорі: можлива конструкція китайської приливної стіни. Внизу: планована схема теплообмінної електростанції Lockheed Martin біля Хайнаня.

І проте деякі підстави сподіватися на реалізацію проекту є. По-перше, Жовте море набагато ближче до основних індустріальних регіонів Китаю, ніж розташовані на Тибетському плато майбутні мегаГЕС. По-друге, як ми вже писали, спорудження цих ЕС приведе до зниження кількості прісної води, що надходить до Індії та Бангладешу. Власне кажучи, остання держава з її населенням, що перевищує, наприклад російське, і площею, скажімо, як чотири кримських півострови, може осягнути екзистенційна катастрофа, бо на зміну прісній воді в дельті Брахмапутри прийде солона, від чого землеробство там неабияк ускладнюється. Всі ці фактори роблять ставку на одні тільки великі ГЕС злегка ризикованою навіть для такої потужної регіональної держави, як Китай.
Нарешті, сучасний Китай не сучасна Росія. Він схильний до експериментів в області нових енергетичних технологій, причому навіть якщо вони досить дорогі і масштабні. На розробку способів добування енергії з океану Пекін витратив $160 млн з 2010 року, в той час як приватні інвестиції європейських компаній у ту ж тематику аж з 2007 року склали $825 млн. Враховуючи різницю в купівельної спроможності у цих регіонах світу, витрати явно порівнянні. Та ж Lockheed Martin планує створити біля південного узбережжя Китаю електростанцію, що працює на різниці температур океанської води біля поверхні і в глибині моря. Концепція ця на великих електростанціях досі не разу не відпрацьовувалася, і навіть ВМС США, які хотіли замовити її Lockheed Martin для своїх баз на Гавайях, в кінцевому рахунку вирішили, що неперевірена 10-мегаватна штуковина – надто ризиковане вкладення.
Очевидно, якщо КНР готова на таке, експлуатація «приливної стіни», по суті, заснованої на такому древньому механізмі, як водяні турбіни, їй не повинна здаватися зовсім вже божевільною ідеєю.